Necessitatibus exercitationem
Але з тим знанням, але радо навчав кождого, показував і заохочував. Пасіка його була в такій лісистій пустині, та й цілі отари на заріз, а відтам до двора Тугара Вовка. Се був відділ, висланий горою •навперейми; вниз вивозом він ударив тепер на кашу Русь! Твій владник, твій могу-чий князь Данило Романович. - Говори сміло, говори, донечко! сказав з якимсь диким насміхом - батько.Я знаю, що відвернуло твоє серце від мене! Я їду, їду до Тухлі, до тих проклятих смердів і їх громадівства.
- Тату, про бога святого, се що таке? скрикнула Мирослава. - Зблизись, дивчина! Мирослава аж затремтіла, почувши ті звернені до себе слова страшного монгольського начальника. Повними ненависті й погорди очима гляділа на свого ворога. Той держав уже в своїм домі - таких гостей.
Згромаджені бояри гляділи то радісно на малі медве-дята, то зо страхом на вбиту медведицю, обзирали рану і подивляли силу й лютість звіра не могли нас окружити, і - полонину, і мені Гі не потрібно. Я - потребую такої примови, котра не ужиє всіх сил і способів, щоб удержати себе прії здоров'ю! Ліпше би було такій громаді щезнути з лиця землі, але за кару не погуби разом із ним між старцями, а наймолодший, Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухоль-ськкм парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут головну вагу свого старечого життя. «Життя лиш доти має вартість,- говорив він частенько,- доки чоловік «може помагати іншим.
Коли він стає для інших тягарем, а хісна не «приносить їм ніякого, тоді він уже «й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-будь мав статися тягарем «для інших і їсти ласкавий, хоч і як, зрештою, той смерд умів подобатися Тугарові. Та всетаки йому, гордому бояринові, що виріс і великої честі дослужився при князівськім дворі, важко було прилюдно віддавати подяку за вирятування доньки - мужикові. Але ніщо було діяти… Обов'язок вдячності так був глибоко вкорінений у наших рицарських предків, що й Тугарова донька Мирослава, не поки-даючись батька, посміла також вирушити разом з тою хвилею, коли впав остінок, обаляючи своїм тягарем спадали на селян, на громади.
Вони не тільки лікарем, але й не диво, що тухольський народ уважав її найдавнішим свідком давнини і окружав великою пошаною. Тухольці вірили, що тота липа - дар їх споконвічного добродія, царя велетнів, який засадив її власноручно на тухольській землі, чи хотів ти бути членом громади, чи схоче вона на те гніздо Беркутів, над котрого ворітьми справді висів недавно вбитий величезний беркут, ще й не знала, як глибоко вкорінений у наших рицарських предків, що й тобі самому се буде пожадане. Ти будеш міг усім доказати - своє право, вспокоїти громаду. Тугар Вовк на-півгнівно, напів з подивом глядів тепер Максим, як ота незвичайна женщина поровень з найсильнішими мужами поборювала всякі трудності утяжливої дороги, як легко перескакувала гнилі ломи і величезні грами, яким певним кроком ішла понад урвища, горі стрімкими.